УДК: 94(477.83/86)”1914/1915”

Баран І.В., Мазур О. Я.

Звільнення Галичини від російських військ (1915)

Львівський національний аграрний університет

Національний Університет  «Львівська Політехніка»

Росія враховуючи пропозиції своїх союзників Англії та Франції спланувала на 1915 рік широкі наступальні операції проти Східної Прусії і проти Австро-Угорщини. Австро-німецький план кампанії передбачав на Західному фронті активну оборону, а на Сході - спільний рішучий наступ австро-німецьких військ з метою розгрому російських армій. Вивільнені після виходу Росії з війни австро-німецькі сили передбачали перекинути на Західний фронт для розгрому англо-французьких армій.

Зимово-весняні операції не принесли помітних переваг ні одній із сторін на Східному фронті. В середині квітня 1915 р. ситуація на південному крилі російсько-австрійського фронту стала вкрай несприятливою для Центральних держав - російські армії вели бої на території Австро-Угорщини. Ними були захоплені 9(22) березня 1915 р. укріплення фортеці Перемишль. У полон потрапили 120 тисяч солдатів, 2500 офіцерів, військові трофеї - 900 гармат [11,с.288]. Під контролем російських армій опинились всі перевали у Карпатах, російським Генеральним штабом велась підготовка до виходу на Угорську рівнину. У цей же час для Центральних держав погіршилась міжнародна політична ситуація - Італія та Румунія відкрито симпатизували країнам Антанти, а Туреччина потребувала допомоги воюючи з військами Антанти, Окрім того - великі людські і матеріальні втрати частини призвели до зни­ження боєздатності австро-угорських армій. У зв’язку з цими факторами начальник австрійського Генерального штабу Ф. Конрад фон Гетцендорф просив перекинути із Західного фронту нові німецькі війська для протидії російським арміям в Галичині [8,с.28].

Ситуація на Західному фронті дозволяла зняти частину дивізій і скерувати їх проти російських військ. З метою прориву російського фронту на одній із дільниць німецьке командування в особі начальника Генерального штабу генерала Е.Фалькенгайна підготувало потужний фронтальний удар. Було три варіанти вибору напрямку головного удару. 1-й варіант - удар із Східної Прусії проти північного крила російського фронту;

2-й варіант - удар з району Карпат проти лівого крила російського фронту;

3-й варіант - удар потужним угрупуванням німецьких військ між Віслою і Карпатами з метою не тільки закрити російським військам вихід на Угорську рівнину (відкинувши їх від Карпат), а й розгромити російські армії, відкинувши їх залишки на схід [8,с.29-30].

Командування Центральних держав обрало третій варіант напрямку головного удару, оскільки після ліквідації загрози вторгнення російських армій на Угорську рівнину полегшувалось становище Австро-Угорщини, окрім того - успіх на цьому напрямку дозволяв підтримати Туреччину та тиснути на Італію і Румунію, відтягуючи час їх вступу у війну. Детальніше стратегічне завдання німецько-австрійських військ полягало у тому, щоб прорвати позиції російського Південно-Західного фронту на ділянці Горлиці - Громник, оточити і знищити 3-ю російську армію генерала Д.Р.Радко-Дмітрієва західніше Сянока з подальшим розвитком наступу на Перемишль та Львів. Район вибраний для нанесення головного удару, був вдалим з оперативної точки зору, тому, що Вісла на півночі та Бескиди на півдні перешкоджали маневруванню російських військ, а в смузі майбутнього наступу німецько-австрійських військ були лише дві незначні природні перешкоди - річки Віслок і Сян. Окрім того, на цьому відрізку фронту оборона російських військ була слабо організованою. Важливий нюанс - рух військ у напрямі Галичини виводив їх прямо на шляхи сполучення угрупувань російських військ, які знаходились у Карпатах, та створював реальну загрозу оточення лівого крила Південно-Західного російського фронту.

Німецько-австрійське верховне командування детально готувало операцію. Для її проведення з найбільш боєздатних військ була сформована 11-а німецька армія. Командував нею генерал-полковник А. фон Макензен та 4-а австро-угорська армія ерцгерцога Йозефа Фердинанда. Удар по російських військах готувався у глибокій таємниці. Російська розвідка заздалегідь повідомляла про концентрацію значних сил ворога, які постійно змінювали місце [5,с.50]. Але Ставка не зважала на ці повідомлення. Командування Південно-Західного фронту вважало, що австро-німецькі війська можуть розпочати наступ на Буковину, а концентрація сил проти 3-ї  армії - лише спроба ввести в оману.

Зазначимо, що військові історики (російські, австрійські, німецькі, польські, українські), що досліджують проблеми Першої світової війни подають різні дані щодо чисельності обидвох воюючих сторін, неоднакову довжину фронтів, зокрема у Горлицькій операції, беручи для прикладів різні відтинки фронту, вказують неспівмірні воєнні формування, що протистояли один одному, а також кількість озброєння, в т.ч. й артилерії. Наприклад, польський історик М. Згурняк вказує, що 11-а армія на відтинку 32,5 км. фронту від Репінника Стрижевського (на півночі) до Ропиці Руської (на півдні) зосередила 128979 жовнірів (в т.ч. 107 тис. німецьких), 600 гармат, (448 легких і 155 важких), 260 кулеметів і 70 люртир (гармат з коротким стволом) [15, S.156]. Інший — І. Дабровський подає вже інші дані: 104 тис. піхоти, 3 тис. кавалерії, 604 гармати і 70 мінометів [14, S.332]. М. Клімецкі брав в рахунок вже інший відрізок від Репінника Стрижевського до устя Дунайця, які займали IX і XIV корпуси 4-ої австрійської армії та нараховували 60 тис. чоловік, 295 гармат, в т.ч. 57 важких [16, S.76].

На фронті Горлицького прориву австро-німецьке командування створило велику перевагу в живій силі і, особливо в техніці, що й підтверджували обидва начальники генштабів – Ф. Конрад і Е. Фалькенгайн. Тому можна погодитися з даними російських істориків, що ударне угрупування Центральних держав складало 354,7 тис. штиків і шабель, 1272 легких і 334 важких гармат, 660 кулеметів і 96 мінометів [12,с.400]. Тим більше, що концентрація військ на ділянці прориву (35 км.) дала німцям значну перевагу на 1 км фронту у німців припадало 3600 солдатів проти 1714 у росіян, по кулеметах вони переважали у 2,5 рази, артилерії - в легкій 4,5 рази, а у важкій - в 40 разів, мінометів росіяни не мали [5,с.12]. В тім, це тільки по кількості стволів, а по силі вогню австро-німецька артилерія була набагато сильніша, за словами російських офіцерів і рахувати не приходилося. Боєприпасів у 3-ої армії було обмаль, тому Радко-Дмитрієв встановив ліміт - по 10 пострілів на батарею, для важкої - по 1-2 снаряди в день на гармату, піхоті - по 25 патронів на гвинтівку [5,с.13].

19 квітня (2 травня) 1915 р. після потужного артилерійського обстрілу німецькі й австрійські війська перейшли у наступ. 11-а німецька і 4-а австро-угорська армії прорвали оборону 3-ї армії й розпочали наступ на схід. З району Карпат почали відступати 11-а та 8-а армії. Для сповільнення руху супротивників росіяни кидали у бій додаткові резерви, взяті з інших дільниць стратегічного фронту.

В штабі Південно-Західного фронту усвідомлювали катастрофічне становище 3-ої армії та ризику, якому піддавалася 3-а армія в Карпатах. Генерал В.Драгоміров наполягав на необхідності рятувати те, що  можна було ще врятувати, і на відході цих армій за  р.Сян. На загал обстановка для росіян значно погіршувалася, а становище ускладнювалося ще й тим, що у безладі відступу Радко-Дмітрієв втратив централізоване управління своїми з’єднаннями, а бойова обстановка ставала все більш хаотичною. Одних частин вже не існувало, другі відступали, треті ще трималися, четверті тільки висувалися на бойові позиції. Вночі з 4 на 5 травня Радко-Дмітрієв втратив будь-які ілюзії щодо можливості втримати противника і вимагав від Ставки дозволу на негайний відхід за р.Віслок. Але головнокомандувач великий князь Микола Миколайович наказав провести найжорстокіший контрудар, обіцяючи нову підмогу і відволікаючий наступ у Східних Карпатах [14,S.338]. Проте було це не реально і рівнозначне катастрофі. 5 травня всі контратаки 3-го Кавказького корпусу не мали успіх і він змушений був під натиском 4-ої армії архикнязя Фердинанда відступати. В тій ситуації російські війська, поки ще була можливість використати залізницю, почали евакуацію з Тернова. 6 травня в місто ввійшли австрійські війська. Того ж дня начальник російського генштабу генерал А. Драгоміров, вражений масштабами поразок, заявив: "Існує тільки одне правильне рішення, відхід нашої армії за Сян" [16,S.106]. Він наголошував, що відхід потрібно прискорити і,те, що пропонували зробити протягом двох днів, треба здійснити в один-півтора дні [5,с.183].

По суті після чотирьох днів Горлицької битви, найважчих і найкривавіших з усіх попередніх, росіяни втратили не тільки бойовий склад і техніку, але також найважливіше - стратегічну ініціативу, почуття своєї високо мірності щодо противника і впевненість остаточ­ної перемоги у війні. Стало зрозумілим, що російські війська не зуміють утримати фронт ні на Віслоку і Сяні, ні також на Сяні та Дністрі. Тепер вже ніякі відчайдушні контрнаступи і, навіть, спроби втримати всю лінію фронту ні до чого не приводили.

Загрозливе становище склалося не тільки для 3-ої армії, але й для 4-ої та 8-ої російських армій, яким загрожували оточення з флангів. Ставка змушена була дати наказ на відхід. 4-а армія Еверта відводилася на 50 км назад на фронт Нове Місто - Сандомир, 3-я і 8-а на лінію р.Сян, 11-а на Стрий, 9-а до Дністра. 13 трав­ня 3-я армія завершила відхід до Сяну. В боях вона втратила вби­тими, пораненими і полоненими 140 тисяч чоловік, 100 гармат і 300 кулеметів [12,с.404,407]. Командувач армією був відсторонений від займаної посади.

У Карпатській битві в боях проти російських військ брали участь українські Січові Стрільці, що входили до складу 130-ї австрійської бригади. Зокрема на горі Маківці неподалік Славська (березень-травень 1915 р.). У березні 1915 р. австрійське командування під­порядкувало УСС корпусові генерала Гофмана, поділивши легіон на два стрілецькі курені під командуванням Г. Коссака і С. Горука (пізні­ше В. Дідушка). Перший наступ російських військ на Маківку розпочався в ніч з 28 на 29 квітня 1915 р., який було відбито. 30 квітня наступ повторився і знову був відбитий та противник вводив нові сили. Кілька разів росіяни займали стрілецькі позиції, але під натиском стрільців змушені були їх залишити. Бої продовжувалися ще 1,2,3 травня, але російський наступ був безрезультатним. В кривавих боях від 29 квітня до 2 травня УСС втратили 42 убитих, 76 поранених і 35 полонених [10,с.108].

Бої за Маківку сприяли визнанню УСС австро-угорським командуван­ням реальною і серйозною силою. "Українці! - говорилося у наказі ко­мандира австрійської 55 дивізії генерала Фляйшмана. - Повні гордості можете споглядати на Ваші найновіші геройські подвиги, кожний мусить гордитися приналежністю, до Вашого корпусу, маєте право вважати себе вибраним відділом [1,с.5]. Це була об'єктивна оцінка воєнної звитяги УСС.

Маківка стала символом боротьби за волю, за відновлення держав­ної самостійності. Загальна Українська Рада, після бою на Маківці, 12 травня 1915 р. надіслала УСС привітання: "Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю виробити собі ті права кров’ю і залізом. Ви доказали, що століття триваюча неволя не знизила українського народу до покірних рабів, бо український нарід видав з себе Вас, борців за волю" [1,с.11-12].

17 травня 1915 р. до УСС звернулася Українська Боева Управа "...Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, - Ви стали основниками нової доби Історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність" [1,с.23]. Так закладались основи українського війська, що бра­ли потім участь у визвольних змаганнях.

Росіяни з великими втратами відійшли на лінію річок Сян і Дністер, де спішно укріплювались. З 14 травня розпочались бої на р. Сян.

Перемиська операція розпочалася по-суті 13 травня, коли австро-німецькі війська захопили два великі плацдарми за р. Сян, в районі м. Сенява і Ярослава. Незважаючи на контратаки росіян, німці міцно закріпилися й об'єднали обидва плацдарми, так ще весь берег Сяну на відстані 70 км (від Перемишля до м. Рудника) опинився в руках військ Центральних держав [12, с.408]. Вже 13 травня 41-й німецький корпус, перейшовши Сян під Ярославом, просунувся від Радимно до західних фортів твердині. Проте головну роль у битві за Перемишль належало відіграти змішаній 11-й армії А. Макензена, яка затягала кільце навколо фортеці. Одна з її частин клином вбилася в російський фронт і загрожувала Перемишлеві з півночі. В кінці травня Перемишль був оточений союзними військами ніби підковою зі всіх сторін, лише частково зі сторони Медики мали росіяни сполучення з 8-ою армією, якій тепер було доручено обороняти фортецю.

О. Брусілов відзначав, що за таких обставин довелося вести відчайдушну битву за вдержання Перемишля. Однак він не надавав вже тепер важливої ролі обороні Перемишля як стратегічному об'єкту, а скоріше всього як одному з відтинків фронту. Проте тут же підкреслював його високе моральне значення.

30 травня корпус генерал Кнайсля важкою артилерією почав обстріл трьох північних фортів, які впали наступного дня, а 1 червня здалися ще два фронти. Таким чином у ланці укріплень фортеці було зроблено значний вигін. Дальший опір росіян був безвиглядний, тому командування фортеці віддало наказ з поспіхом покинути Перемишль. "Дня 2 червня, — писав Вістник, - росіяни мусіли в неладі втікати з Перемишля, з тої самої кріпості, котру дня 22 березня зайняли і котра коштувала їм стільки жертв крові" [2,с.25].

Щоправда, вночі з 2 на 3 червня російська залога встигла знищити всі мости через річку Сян і спалити на вокзалі всі матеріали і трофеї, які не мала змоги вивезти. Ранком передові загони корпусу генерала Кнайсля вступили в середину твердині, а російські відділи, що боронили північні форти, склали зброю. Згодом австро-угорський 10-й корпус генерала Мартінейга, здобув південну частину фортеці [13,S.303]. "Ранком 3-го червня 1915 р., - писав Микола Голубець, - ввійшли з кількох сторін рівночасно австро-німецькі війська до Перемишля. 73-дневна влада москалів над Перемишлем була зліквідована" [6,с.22].  З цієї нагоди 6 червня у місті відбувся великий військовий парад.

Зрозуміло, що втрата Перемишля зробила гнітюче враження у Росії, передусім в армійському середовищі та суспільстві. "З усіх подій останніх днів у Галичині, - зазначалося у "Русских Ведомостях" від 5 червня 1915р., - найбільше враження на широкі кола робить відхід російських військ з Перемишля. Це розуміється — успіх для наших противників, значення котрого не треба перебільшувати, але не потрібно й применшувати. Перемишль протягом довгих місяців війни здобув велику популярність;

Велике пригноблене розчарування від залишення росіянами Перемишля викликало також у їх союзників - Франції, Англії та Італії. Ця зневіра була особливо прикрою, адже здобуття Перемишля 22 березня підносилося перед світом як переломна точка війни, "Тоді голосили всюди, - наголошував "Вістник" - що упадок Перемишля означає кінець панування Австрії в Галичині, означає вирішальну подію цілої війни, так само як упадок Порт-Артура був вирішальним для російсько-японської, а упадок Мецу для французько-німецької війни 1870 р. [2,с.25].

Цілком закономірно, що росіяни не збиралися складати зброю, сподіваючись, що Центральні держави в останніх боях вичерпали свій артилерійський ресурс. Однак, це була помилкова думка Іванова, що згодом , відбилася на тисячах жертв російських вояків.

Одночасно з подіями під Перемишлем австро-німецькі війська продовжували переможний хід. З Карпат в напрямі Стрий-Станіславів наступала південна німецька армія генерала Лізінгена, а в напрямку Станіславів–Заліщики австрійська армія Пфлянцера-Балтіна. Метою обидвох армій було осягнення лінії Дністра. 30 травня армія Лізінгена здобула Стрий, загрожуючи російській обороні Львова з півдня. Далі вона просунулася вперед між Станіславовом і Стриєм і зупинилася над Дністром коло Журавна, Жидачева і Миколаєва.

В першій половині червня армія Пфлянцера-Балтіна прогнала росіян з південного боку Дністра, зайняла Станіславів, Нижнів і Заліщики та стала над Дністром. Таким чином, поставлену перед двома арміями мету було виконано [2,с.25].

Армія Макензена після кількаденної перерви розпочала 12 червня новий штурм російських позицій на східному березі Сяну від Любачева до Мостиськ, прорвала три лінії оборони О.Брусілова і змусила відійти його війська в сторону Городка і Янова та стала в 28 кілометрах від Львова [2,с.25].

Щоб втримати столицю Галичини, Ставка 19 червня видала наказ про,   відхід всіх залишених частин зі Сандомира до Рави Руської. Однак виконати цей наказ стало неможливим, тому, що дорога на Раву в той час вже знаходилася в руках противника. О. Брусілову доручено оборону Львова на лінії його передмість і одночасно провести евакуацію російських цивільних властей. Наступного дня бої велися на підходах до міста, і врешті вночі 22 червня 6-й австро-угорський корпус Арца прорвав російську оборону під Львовом коло Дорнфельда і Куликова [4].

22 червня 1915 р. о 7-й годині зранку два корпуси (віденський і будапештський) 2-ої армії австро-угорської армії зайняли околиці Львова – Рясну Руську, Скнилів, Брюховичі та Лису Гору, а о 14-й годині до центру міста під овації тисяч львів'ян урочисто виїхав генерал Е. Бем-Ермолі.

Звістка про звільнення Львова від росіян блискавично розійшлася по всіх краях Наддунайської монархії, але особливі урочистості з, цієї нагоди відбулися у Кракові. В Росії з упадком Львова запанував ще гнітючіший настрій, ніж після залишення Перемишля. Російські газети вказували на "велике політичне значення втрати Львова; зазначали, що ''опущення Львова становить невдачу, старатися затушувати котру було б нерозумно", наголошували, що "очистити Галичину на 11-му місяці війни, віддати Львів, у котрому вже встановлено російське генерал-губернаторство, знову уступити австрійцям провінції, які у свідомості росіян вже міцно навіки возз’єднані з Росією, психологічно здавалося надто тяжким випробуванням" [3,с.12-13].

Поразка, нанесена російським військам в результаті Горлицького прориву, була дуже великою. За два місяці боїв війська Південно-Західного фронту залишили значну територію Галичини (зупинилися на рубежі Холм – Володимир-Волинський – Броди –Бучач), зазнали великих втрат – 500 тис. чоловік і 344 гармати. Це по-суті загрожувало самому існуванню російської збройної сили [9,с.287]. Згідно останніх даних сучасних дослідників Центральні держави у травні–червні 1915 р.  захопили в полон 1505 російських офіцерів, 520136 солдатів, 365 гармат і 1060 кулеметів [7,с.38].

Зазначимо, що й армії Центральних держав    Горлицька операція аж ніяк не стала "тріумфальним маршем". Згідно німецьких   даних лише 11-а армія А.Макензена втратила вбитими, пораненими і полоненими 90 тисяч чоловік з початкового складу 136 тисяч [12,с.413].

Горлицький прорив звів нанівець усі попередні успіхи російської армії, показав серйозні помилки командування,  засвідчив слабку підготовленість військ, а також проблеми з боєприпасами, зброєю, усім необхідним для ведення тривалої війни. Цією поразкою було надломлено бойовий дух російського війська.

Література

1. Вістник Союза визволення України (далі – Вістник). –Відень, 1915. - №19-20.

2. Вісник. – 1915. - №21-22. 

3. Вісник. – 1915. - №27-28.

4. Діло. – 1915. 3 лип

5. Сборник документов мировой империалистической войны на русском фронте (1914-1917 гг.). Горлицкая операция.– М.,1941.

6. Голубець М. Перемишль. – Львів, 1995.

7. Заполовський  В. Вплив Горлицької операції на активізацію болових дії на фронтах Східної Галичини та Буковини (травень–червень 1915 р.).// Перша світова війна: Історичні долі народів Центральної та Східної Європи. Матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22-24 вересня 1998 р.). – Чернівці, 2000.

8. История Первой  мировой войны 1914-1918. В двух томах. Т.2. – М.,1975.

9. Керсновский А.А. История русской армии. В четырех томах. Т.3 М.,1994.

10. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. – Львів,1995.

11. Строков А.А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. – М.,1974.

12. Шамбаров В. За веру, царя и Отечество! – М.,2003.

13. Bator I. Wojna Galicyjska. – Kraków, 2008.

14. Dąbrowski I. Wielka wojna 1914–1918. – Warszawa, 1937.

15. Zgórniak M. 1914–1918. Studia I skice z dziejów I Wojny światowej. – Kraków, 1987.

16. Klimecki M. Gorlice 1915. – Warszawa, 1991.