УДК: 342.92

Позняков С.П.

Соціально-регулятивні засади адміністративно-господарського права в Україні

Національний університет державної податкової служби України

 

 

Вступ. Сучасні фундаментальні дослідження у сфері економічних та юридичних наук свідчать про необхідність інституціоналізації державних структур і механізмів їх впливу на економіку, гнучкого пристосування до взаємодії глобальних процесів і регіоналізації соціально-економічних відносин [1]. Стан зазначених відносин вимагає глибоких змін в системі функціонально-інституціональної структури державної влади, політичної системи суспільства, а саме політичної й правової культури, обумовлені змінами реальних об’єктивних умов і суб’єктивних факторів [2].

Об’єктивні закономірності культурного, соціально-політичного і економічного розвитку в Україні свідчать, що суспільство чітко не структуроване і не сформоване інституціонально, насамперед відносно соціальних, економіко-правових станів. Тому в практиці відносин органів публічної адміністрації з громадянами, суб’єктами господарювання у різних сферах соціально-економічного життя виникають конкретні організаційно-управлінські й юридичні проблеми. Існування даних проблем, на наш погляд, пов’язано, насамперед, з не достатньо глибоким рівнем дослідженості об’єктивних соціально-регулятивних засад у сучасній методології адміністративно-правового регулювання суспільних господарських відносин в Україні.

На наш погляд, одним із найбільш необхідних шляхів вирішення поставлених питань є методологічне визначення та об’єднання характерних (об’єктивних та суб’єктивних) ознак адміністративно-правового регулювання і його закономірних зв’язків із соціально-економічним середовищем, факторами саморегуляції, зовнішніх форм і способів соціально-регулятивного впливу.

Об’єктивні зв’язки соціальних, економічних і правових засобів і методів регулювання суспільних відносин вимагають пізнання і визначення діалектичних закономірностей розвитку суспільства за допомогою відповідних загальнонаукових і спеціальнонаукових підходів. «Всякое точное специальное исследование, – писав Р. Штаммлер, – имеет истинную ценность только тогда, когда оно находится в зависимости от общей законосообразности и руководствуется общими принципами познания» [3, с. 3].

Період другої пол. XIX і поч. XX ст. був відзначений активним розвитком науково-технічного прогресу, утвердженням капіталістичного способу господарювання, формуванням економіко-правової наукової доктрини соціального діалектичного матеріалізму та матеріалістичного розуміння історії. Так, із зазначеним періодом була пов’язана поява фундаментальних наукових робіт та шкіл К. Маркса, Ф. Энгельса, Г. Шмоллера, Р. Штаммлера, В. Ульянова (Леніна) та ін. У роботах цих вчених фундаментально були досліджені закономірності соціально-політичних і економічних процесів зазначеного часу та розроблені наукові методи пізнання соціально-правових явищ у народному господарстві, відповідні способи державного регулювання суспільних відносин.

У царині соціальної філософії та історичного матеріалізму відомим німецьким юристом Р. Штаммлером була обґрунтована основна ідея матеріалістичного розуміння історії, так званого «соціального матеріалізму». Сутність даної ідеї полягала у тому, що істинними причинами змін у праві необхідно визнавати рух у сфері соціальної матерії, соціального господарства, яке тільки і може бути доступним для пізнання. На думку вченого, на підставі змін у соціальному господарстві, як матерії соціального життя, можуть здійснюватися відповідні майбутні зміни юридичної форми і, навпаки, зміни у правовій системі тягнуть зміни у соціальному господарстві [3, с. 30, 24].

Історико-матеріалістичні аспекти економіко-наукового вивчення такого соціального феномену як «народне господарство», свідчать про те, що воно є матеріальним базисом соціального життя, інститутом у соціумі та частиною системи суспільних відносин. Застосовуючи системний підхід у дослідженні соціальних явищ необхідно зазначити, що становлення народного господарства пов’язано, насамперед з соціально-інституціональним розвитком громадянського суспільства, держави із її механізмом державного управління та державного регулювання суспільних господарських відносин, юридично-галузевими підходами у забезпеченні реалізації їх суспільного призначення.

Поняття «соціальне життя»[1] як категорія соціальної науки об’єднує науку про державу та суспільствознавство. Методологічними засадами соціального життя є «зовнішньо обов’язкове» правило справедливого регулювання спільного життя людей засобами соціальних норм, що є необхідними умовами їх суспільного існування. Вивчаючи закономірності соціального життя Р. Штаммлер прийшов до висновку, що в історичній парадигмі термін «соціальний» має три значення: 1) зовнішнім чином упорядкований, на противагу ізольованому стану людини; 2) «законосообразно» зовнішнім чином упорядкований, на противагу недостатнього унормування спільного життя; 3) безпосередньо наказуючий за допомогою планомірного примусового розпорядження [3, с. 74–109].

Таким чином, матеріальний базис суспільних відносин вимагав визначеного зовнішнього впливу з метою необхідної публічної організації й регулювання. Провідну роль у вирішенні зазначених питань мало державне управління, органи, засоби та методи державного господарського регулювання. За твердженням представника історичної економічної школи Г. Шмоллера, наука про народне господарство виникла у сучасному розумінні, «когда народно-хозяйственные вопросы получили значение в качестве руководства в делах управления государством в XVII–XVIII столетиях» [4, с. 10]. Також, на думку відомого у XIX ст. вченого економіста і поліцеїста К. К. Гаттенбергера, політична економія у розумінні Г. Шмоллера була прикладною наукою або поліцейським правом, що досліджує господарські явища у зв’язку із етикою та урядовим втручанням у господарські відносини [5, с. 96].

У сучасній економічній літературі розроблено поняття «соціальне ринкове господарство», що пов’язано з проблемами досягнення «максимально високого добробуту для всіх». При цьому у соціологічному підході звертається увага на три основних способи, що використовуються для досягнення цієї мети: економічна свобода і право, соціальна справедливість, а також конституційний порядок [6, с. 25–26]. На думку В. І. Куценко, завдяки зазначеним способам можливо досягнути активізації підприємницької діяльності, стабільності цін, соціальної захищеності сім’ї і окремих громадян. Ринкове господарство, на думку вченого, включає господарську волю споживачів купувати на свій вибір товар, що є частиною соціального продукту. У зв’язку із цим з економічної точки зору термін «соціальний» означає, що ринкове господарство створює економічні передумови «добробут для всіх», а також те, що ринкове господарство обмежується там, де воно може призвести до соціально не бажаних наслідків (відповідно до ціннісних уявлень у суспільстві). Із цим пов'язаний, так званий соціальний вектор економічного розвитку, що, за визначенням В. І. Куценко, повинен здійснюватися на таких принципах як системність, соціоцентризм, науковість, ефективність, адаптивність, екологічність, оптимальність, гармонізація відносин у системі «суспільство – природа – економіка» [6, с. 620].

Постулати сучасної загальної теорії права свідчать, що право, яке за своєю природою пов’язано із фактами соціального життя, формуючи зміст правової системи, має соціально-мінливий характер. Реальні соціально-економічні зв’язки і їх зміни визначають природній соціальний вектор правотворчості і правозастосування, а також критерії адаптивності, стійкості та ефективності норм закону у правовій організації суспільних господарських відносин. Так, відомий французький вчений-юрист Ж.-Л. Бержель писав: «… медленная и прогрессирующая в отношении принципов, более стремительная и привередливая в отношении простейших механизмов эволюция правовой системы, вызванная действием фактов социальной действительности, – это реальность, неразрывно связанная с юридическим материалом, эффективность которого зависит от его соответствия потребностям социальной жизни» [7, с. 277, 281]. Дійсно, виходячи із результатів досліджень у сфері співвідношення права та економічної теорії, соціально-ефективні закони[2] відповідають інтересам суспільства, оскільки з їх допомогою створюється додаткове багатство, що різними способами розподіляється між індивідуумами [8, с. 141].

Проте у сфері визначених вище соціальних зв’язків виникає питання про роль, місце, напрями і принципи участі публічної адміністрації у системі соціально-правового регулювання публічних господарських відносин.

Суспільні публічно-правові відносини – це відносини між представником державної влади і громадянином, а їх змістом є публічний інтерес (інтерес державної влади). У сфері правового забезпечення господарської діяльності це є публічно-суспільний інтерес, що виступає не лише значним соціальним фактором, але й одним із основних адміністративно-правових регуляторів діяльності органів публічної господарської адміністрації. Особливість таких відносин є у тому, що одним із учасників таких відносин завжди є державний орган влади, що є постійним партнером у таких відносинах [9, с. 6]. Зокрема це є партнер-безпеки, сприяння, підтримки й забезпечення реалізації принципу соціальної справедливості. Виходячи із цього розуміння публічно-правових господарських відносин, сучасному суспільству об’єктивно необхідно більше не державно-управляючий, а державо-регулюючий[3] зміст правових відносин господарського суспільства та регламентно-організуючий вплив спрямований на обмеження адміністративного розсуду у публічній господарсько-дозвільній діяльності адміністрації. Так, за словами політичного французького діяча М. Рокара, у Західній Європі вже відбувся «перехід від держави-виробника до держави регулюючої, від держави-покровителя до держави споглядаючої, від держави всемогутньої до держави учасника» [11].

Вирішення зазначеного вище питання необхідно ґрунтувати на тому висновку, що гнучкість та пристосовуваність діяльності органів публічної адміністрації, місцевого самоврядування у сфері господарювання, а також ефективність адміністративно-правового впливу на суспільні господарські відносини залежать від того, наскільки правовими державними інституціями враховуються:

1) стан об’єктивно сформованої соціально-інституціональної структури суспільства та закономірності її розвитку, а також динаміка їх змін, як в історичній парадигмі, так і у сучасних умовах;

2) конкретні обставини соціального та народногосподарського життя суспільства, історичний досвід і сучасні потреби й інтереси громадян у сфері господарювання, перспектив їх розвитку та міра їх обмежень (коректування).

 

Соціально-правові передумови адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин

 Вивчення історичного досвіду соціальної організації суспільства свідчить, що початок XIX століття було відмічено лібералізацією загального соціально-політичного курсу у Російській імперії і зародженням урядового конституціоналізму. Політико-правова модернізація суспільства була пов’язана, насамперед, з необхідністю впровадження у соціальне життя духовно-моральних принципів й об’єднуючих суспільство потреби і інтереси, що спрямовані на протидію господарській неволі, відокремленості, жорстокості і егоїзму індивідуумів. Цей висновок підтверджується не cтільки історичними соціальними факторами «діалектичного матеріалізму», скільки об’єктивно існуючою духовно-моральною основою розвитку людини, суспільства і держави.

Природне тяжіння людини до господарської свободи, як необхідної свободи для її земного існування й економічної свободи, як необхідної соціально-правової й професійної діяльності з метою накопичення і розподілення матеріальних благ, було детермінантою на певних етапах історичного розвитку перебудови, насамперед, державного підходу у регулюванні суспільних відносин. Так, виходячи із поглядів видатного державного реформатора початку XIX ст. М. М. Сперанського, соціальний порядок виникає лише у випадку, якщо в суспільстві кожен економічно незалежний індивідуум добровільно визнає свободу і права кожного. Виходячи з цього, визнані права і свободи є необхідною умовою існування будь-якого справедливо організованого суспільства [12, с. 16–17]. Безумовно, кожна епоха має свої об’єктивні соціальні умови, що висувають вимоги до модернізації соціального управління і, що особливо важливо – соціального регулювання[4]. У цьому зв’язку намагання М. М. Сперанського реформувати у свій час державно-правову регулюючу систему на засадах політичної диференціації державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також принципу верховенства закону, визначила вектор сучасного розуміння соціальних цілей, завдань та структури механізму державного управління, адміністративно-правового регулювання діяльності органів публічної адміністрації, місцевого самоуправління. Проте, на наш погляд, у сучасних умовах найбільш важливо ураховувати еволюційні зміни у закономірностях соціально-економічного розвитку з точки зору необхідних суспільству морально-господарських потреб і інтересів, а також стан і тенденції змін у економічній та правовій глобалізації відносин. Особливо важливо, ураховуючи предмет нашого дослідження, звернути увагу на розробку способів адміністративно-правового стимулювання і державної підтримки у суспільне впровадження духовно-моральних і екологічних засад в регулюванні публічних господарських відносин. Зазначені засади можуть бути реалізовані із урахуванням суспільної необхідності у застосуванні публічно-правових обмежень щодо нераціонального економічного використання природних ресурсів, накопичення і соціально несправедливого розподілення матеріальних благ, реалізації принципу верховенства права у публічно-правових відносинах та самообмеження права кожного на користь суспільного.

Таким чином, закономірності соціально-економічного й правового розвитку у суспільстві створюють об’єктивну адміністративно-господарську основу й відповідну необхідність у формуванні знань і науково–обґрунтованих рекомендацій у царині адміністративно-правової науки взагалі і адміністративно-господарського права зокрема. Так, в історичній парадигмі зародження основ камеральної науки у період XVII ст. й формування засад науки адміністративного права у XIX – поч. XX ст. супроводжувалися необхідністю пошуку знань про роль держави у регіональному соціально-економічному розвитку територій. Зміни у соціально-політичних і економічних відносинах були підставами розробки наукових рекомендацій щодо видів, форм і напрямів використання адміністративно-правових засобів і способів регулювання публічних відносин у сфері примноження суспільного добробуту.

Так, необхідність вирішення проблем соціального прогресу і суспільного добробуту висунула у свій час потребу розробки наукової категорії «поліція» й системи поліцейської науки.

Об’єктивний зв’язок структури науки поліцейського и адміністративного права з політичними, соціальними й економічними інститутами вивчалася й підтверджувалася багатьма вченими періоду XVIII–XIX століть.

Одним з фундаторів поліцейської науки XVIII ст. І. Юсті визначалося поняття «поліція» як статути та інституції, що призначені примножити суспільний добробут й казну держави. Вивчаючи основи поліцейської науки І. Юсті приділяв особливу увагу сфері державних фінансів, промислових підприємств й церковної власності. Діяльність поліції вченим розумілося як державна опіка й нагляд за торгівлею, сільським й міським господарством, а метою функціонування державно-поліцейських інститутів було підтримання адміністративного правосуддя, суспільного порядку й добробуту, погодження інтересів окремих громадських організацій та об’єднань з публічними інтересами [13, с. 4]. М. М. Цитович стверджував, що наука про поліцію була наукою про внутрішнє управління, включаючи заходи, що застосовуються у напрямах подальшого розвитку духовних і матеріальних сил народу. Внутрішнє управління, на думку вченого, мало своїм предметом, з одного боку, захист осіб, майна та суспільного порядку проти різних небезпек, а з іншої – безпосереднє сприяння населенню у досягненні їм різних культурних цілей (господарських, наукових, моральних та ін.) [13, с. 7–8]. І. Є. Андреєвский писав, що «три родственные науки, без ближайшей помощи и содействия которых не может обойтись наука полиции, явились или получили совершенно новую разработку только в XIX веке: наука о законах экономических, наука о законах социальных – социология, или обществоведение, и политика» [14, с. 15]. На думку А. Я. Антоновича, основним завданням науки поліцейського права, що вивчає правооснови для господарського сприяння з боку суспільства та держави, є вивчення норм діяльності, спрямованої, з одного боку, на охорону існуючого добробуту, з іншого – норм для належного сприяння подальшому розвитку народного блага [15, с. 13].  

Вивчення історичних аспектів реформи державного управління й системи фінансів М. М. Сперанського у першій пол. XIX ст. та розвиток соціально-політичних і економічних відносин у Росії другої пол. XIX – поч. XX ст. в значній мірі вплинули на формування й практичну реалізацію структури поліцейського права й засад адміністративно-господарського права.

Так, економічна концепція поліцейського права Н. Х. Бунге була побудована з урахуванням внутрішньодержавних управлінських відносин, і це мало у широкому значенні подвійний зміст. З одного боку, це були закони «благоустройства» як частина політичної економії, з іншого – закони «благочиния» (безпеки) як частини державного права, пов’язаного із охороною порядку й безпеки суспільства, а також окремих осіб. За визначенням Н. Х. Бунге, вказані частини науки поліцейського права мали єдине джерело розвитку, а саме суспільні відносини, що склалися історично в різних сферах людської діяльності, у т. ч. у соціально-господарській. У таких умовах, на думку вченого, завданням поліцейської науки було досягнення найбільш повної взаємодії законів «благоустройства», спрямованих на задоволення суспільних потреб та законів «благочиния» [13, с. 6–7]. 

Разом з цим, який би не був об’єм завдань і напрямів діяльності органів внутрішнього управління, публічної адміністрації, вона повинна ґрунтуватися на правових нормах, встановлених або визнаних державною владою у свій історичний час й на певній території (просторі). Соціально-об’єктивні умови (соціальні зв’язки інтересів, потреб та ін. регуляторів) у своєму історичному розвитку через так званий процес «юридичної інституціоналізації»[5] постійно висувають вимоги формально-законного визнання, практичного утвердження і реалізації природних прав і свобод людини, соціально-економічних прав громадянина та юридичної відповідальності органів публічної господарської адміністрації конкретної країни. «В данных условиях объективное существование начал административного права, – писал Э. Берендтс, – предполагает наличие системы своеобразных правовых норм и правовых отношений, что развились и установились только в правовом государстве нового времени» [16, с. 19–20]. В цілому історію адміністративного права вчений визначав як безперервний процес відокремлення інтересів державних, суспільних і приватних, а також розвиток суспільно-політичної свідомості про необхідність примирення їх з допомогою права. Таким чином, адміністративно-правовий метод може відігравати роль так званого «стабілізатора публічних інтересів» у процесі узгодження й пропорційно регулюючого впливу на суспільні господарські відносини з метою задоволення суспільних потреб та інтересів.

У багатьох питаннях сучасні засади адміністративного права втілюють ідеї засновників наук управління й поліцейського права про правові засоби і способи обмеження необґрунтованого втручання органів державної влади й державного господарського регулювання у процеси народного господарства[6]. У цьому зв’язку один із засновників науки поліцейського права Р. Моль уявляв, що поліцейська діяльність повинна обмежуватися принципами правової держави як правової інституції. На думку вченого, завданням правової держави є не тільки охорона правопорядку, але і забезпечення можливості кожному досягнути своїх розумних цілей через встановлений владою порядок і в його межах [13, с. 6–7]. Так, одним із пріоритетних загальних принципів соціально-політичної реформи, що проводилася видатним реформатором й державним діячем Росії поч. XX ст. П. А. Столипіним, було формування правової держави, чіткої вертикалі органів виконавчої влади, об’єднання всіх владних структур в губернському та місцевому управлінні, запровадження засад адміністративного судочинства [17, с. 32–37].

Представлені наукові позиції визначали соціально-правову мету й необхідність зовнішнього соціального упорядкування інституціональної структури публічних відносин і, зокрема органів державної влади і управління. Сучасна об’єктивна структура соціально-економічних зв’язків й суспільно-господарських потреб і інтересів визначає соціально-політичні й економічні напрями діяльності органів виконавчої влади не лише на основі принципу верховенства «закону» й суспільно-політичної доцільності, але й на основі принципу верховенства права[7], конституційно-правової відповідальності держави перед суспільством за утвердження і реалізацію прав людини й громадянина. Тому, правова держава і її принципи можуть бути не лише правовим інститутом, як стверджував Р. Моль і його послідовники, але й ефективним інституціональним методом публічно-правової організації сучасних, достатньо складних суспільних господарських відносин, засобами духовно-моральної, політичної й юридичної відповідальності органів державної влади й управління перед Богом та громадянським суспільством.

У правовій державі, як було визначено нами вище, факту безмежного владарювання протиставляються, насамперед, засоби конституційно-правової відповідальності державних інституцій за утвердження і практичне забезпечення реалізації соціально-економічних прав і свободи людини у межах традиційного для країни соціального та правового порядку. Так, відомий адміністративіст поч. XX ст. А. І. Єлістратов писав, що «… реально в условиях правового государства осуществлялась не столько личная неприкосновенность индивида и свобода духовного общения людей, сколько свобода экономическая, – свобода обладания и распоряжения экономическими благами, включая сюда и рабочую силу человека» [19, с. 31].

Разом з цим, економічна свобода індивіда реалізується через визнану суспільством і державою структуру основних соціально-економічних прав і свобод людини, громадянина. Необхідність забезпечення економічної свободи індивіда реально можлива через авторитет права і держави у суспільстві, адекватним соціальним реаліям і духовно-моральним потребам способами адміністративно-правового впливу на стан суспільних відносин. У свою чергу прийнята конституційно-правова структура прав и свобод людини повинна об’єктивно визначати соціально-інституційну управлінську структуру органів державної влади, в т. ч. публічної адміністрації і необхідну якість і об’єм управлінських, правових і економічних засобів і методів у системі державного регулювання господарської діяльності.

Основним призначенням вищевикладених зв’язків є забезпечення досягнення прийнятих суспільством і державою соціальних цілей і організованого соціального порядку[8]. Так, німецький вчений-юрист Р. Штобер писав, що «… экономика должна ориентироваться на образ человека в системе права и его основные права. В то же время человек – это единственная и конечная цель всей хозяйственной деятельности» [20, с. 8].

Безумовно, вивчаючи закономірності соціально-інституціональних засад в адміністративно-правовому регулюванні необхідно, насамперед, пізнати й зрозуміти, що є в основі розвитку даної системи людських, суспільних, публічно-правових відносин і відповідної мотивації до дії. Крім цього, виникає питання співвідношення таких загальнонаукових категорій як «держава» і «свобода» індивіда, члена суспільства і громадянина, співвідношення таких понять як «соціальний» і «вільний». Що є вільний індивід у державі та суспільстві?

Аналізуючи філософію Гегеля, відомий російський філософ І. А. Ільїн висловлював думку про те, що істинна держава перебуває у «тотожності» зі своїми громадянами; воно не над ними, а в них; і цим воно здійснює конкретну свободу. «Согласно порядку конкретной свободы единичный индивидуум с его «особенными» интересами получает полное признание, развитие и удовлетворение; права его не попираются, а утверждаются и соблюдаются. Также особенные интересы индивидуума не противостоят интересам государства, но сливаются с ними... индивидууму необходимо, то самое, что необходимо государству...» [21, с. 238–239]. Такий стрій конкретної свободи, за визначенням І. А. Ільїна, може бути охарактеризований тим, що індивід живе у ньому не «приватним», а «публічним» життям, тобто життям, що присвячене «субстанциональной всеобщности» та її інтересам. У цьому випадку індивід стає дійсним громадянином, тобто органічно вплетеним у державу як її учасник. Громадянин, що не вирізняє себе від своєї держави і не протиставляє себе їй, приймає свої обов’язки добровільно і не втрачає своєї свободи, підкоряючись державі і закону. «В этом и состоит та свобода в государстве, которой посвящена деятельность гражданина и которая его одушевляет» [21, с. 239].

Зазначені філософські підвалини випробувані часом, оскільки співпадають із сучасним розумінням соціальної держави та її принципів існування у глобальному світі. Так представник німецької школи господарсько-адміністративного права Р. Штобер зазначає, що «этической основой и главной составляющей принципа социального государства является принцип солидарности. Государство как место общественного обмена должно быть интегрировано в солидарную общность людей, а экономика должна служить об щему благу. Принцип солидарности, таким образом, корректирует понятие индивидуальной экономической свободы в інтересах общества» [20, с. 61].

З іншого боку, вирішуючи питання з соціально-наукової точки зору, співвідношення понять «соціальний» та «вільний» пов’язано із вільним розпорядком спільного людського життя, їх відносністю і постійністю у обмеженні особистої свободи. На думку Р. Штаммлера, їх різниця може бути у більшому або меншому ступені у якому індивіду безпосередньо вказується його місце у соціальному господарстві, у рівні свободи розпорядженням самим собою, пов’язаних із ним юридичними особами і підлеглими йому благами [3, с. 110].

Свобода індивіда в соціумі, громадянина в державі, суб’єкта господарювання в економіці реалізується через їх визначений соціально-правовий статус, систему конституційних соціально-економічних прав, свобод і публічних обов’язків. Соціально-економічні права закріплюються в актах позитивного права: конституціях країн та союзів, міжнародних нормативно-правових актах, інших формах і структурно визначаються історичним й сучасним досвідом соціального буття.

Так, у межах сучасної соціальної науки і доктрини соціального розвитку суспільства розроблені декілька загальних їх концептуальних напрямів, а саме духовно-моральний та матеріальний.

Концепція духовно-моральної доктрини соціального розвитку виходить з того, що суспільне життя повинно ґрунтуватися на принципах християнської моралі. Церква, людина, суспільство і держава повинні здійснювати благі справи, що спрямовані на покращення духовно-морального й матеріального стану оточуючого світу. Держава як необхідний елемент життя у гріховному світі, де особа і суспільство потребують огорожі від небезпечних проявів гріха, благословляється Богом. Водночас необхідність існування держави випливає не безпосередньо із волі Божиєй щодо першородного Адама, але із наслідків гріхопадіння та з погодженням дій щодо обмеження влади гріха у світі із Його волі. Таким чином, Священне Писання закликає тих хто має владу використовувати силу держави для обмеження зла і підтримки добра, у чому і вбачається моральна сутність існування держави (Рим. 13. 3-4) [22].

Духовно-моральний метод християнської держави і християнізація правової системи при царюванні святого візантійського імператора Юстиніана здійснив значний вплив на розвиток права у східноєвропейських та західноєвропейських країнах. Важливість цього впливу була в тому, що ідея безмежної політичної свободи влади витіснялася ідеєю соціальної корисності. У межах історії християнської державно-правової концепції основними завданнями були: забезпечення народного добробуту, служіння людям, огородження підданих від усілякої шкоди. Проте найбільш загальним і головним завданням для держави було духовно-моральне удосконалення підданих. Зазначене завдання визначалося як піклування про те, щоб життя їх проходило у справедливості, і тільки на справедливості може бути основане належне державне управління [23, с. 104–107].

Сучасні концепції матеріалістичної доктрини соціального розвитку передбачають, що будь-яка політика повинна, насамперед, спрямовуватися на досягнення життєвого добробуту і культурного розвитку населення. Так, положення розділу 2 Конвенції про основні цілі та норми соціальної політики передбачають, що підвищення життєвого рівня населення розглядається у якості основної мети при плануванні економічного розвитку. Державні органи влади і управління повинні застосовувати заходи для забезпечення незалежним виробникам і найманим працівникам умов, що нададуть їм можливість покращити свій життєвий рівень власними зусиллями і забезпечать підтримку прожиткового мінімуму [24]. Також європейська соціальна хартія визначає важливість підтримки економічного й соціального прогресу шляхом закріплення і подальшої реалізації прав і основних свобод людини (цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних), збереження неподільного їх характеру [25].

Отже на підставі проведеного аналізу можна зробити такі висновки.

1. Історична наступність соціального розвитку людства ґрунтується не тільки на закономірностях діалектичного і матеріалістичного розуміння історії, але на духовно-моральних цінностях в людині, суспільстві, державі, що визначають їх сенс існування.

2. Соціально-інституціональні засади детермінують необхідну суспільну правосвідомість, правотворчість і правореалізацію у сфері соціально-культурної, соціально-політичної і соціально-економічної діяльності людей, що відповідно задовольняють або не задовольняють сучасне суспільство. Виходячи із цього, роль держави та її інституцій у соціально-економічному аспекті полягає у створенні умов реалізації суспільних потреб і інтересів духовно-морального і матеріального в людині, суспільстві і державі.

3. Структура основних соціально-економічних інститутів та напрямів суспільної господарської діяльності адекватно і об’єктивно повинна визначати функціональну управлінську структуру органів публічної адміністрації, місцевого самоврядування, політико-правових напрямів їх діяльності й зміст елементів механізму адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин.

4. Адміністративно-правове регулювання обумовлено насамперед соціальною «законосообразностью» зовнішнього соціально-нормативного порядку в Україні. Духовно-моральна субстанція соціуму повинна бути стрижнем суспільно-політичного і економічного розвитку сучасного українського суспільства. Засадниче зовнішнє правило соціального життя – це заповіді Божиї, без яких соціальне (суспільне, спільне публічно-правове, людське) життя перетворюється у матеріалізм як утопію. Будь-яка, найбільш довершена система засобів і методів соціального управління й правового регулювання не буде спроможна виконати своє суспільне призначення доти, поки людина не сформує свою духовно-моральну сутність перебуваючи у статусі громадянина, суб’єкта господарювання, посадової особи органу державного управління, що є основою у задоволенні необхідних суспільству потреб і інтересів.

5. Об’єктивна структура сучасних суспільних зв’язків у царині соціально-економічних прав громадян, що розглядається вченими-юристами у межах категорії суб’єктивних прав[9], повинна визначати необхідні підходи методу адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин.  Регулююча функція адміністративно-господарського права повинна забезпечувати створення духовно-моральних і матеріальних умов для реалізації соціально-економічних прав громадян у межах соціальної і економічної функцій держави. Крім цього, стан практичної реалізації основних прав людини і громадянина та забезпечення державного контролю виконання публічних обов’язків можуть бути критерієм в оцінці якості організації і діяльності органів державного управління і господарського регулювання.

6. Соціально-адаптаційний механізм адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин ґрунтується на об’єктивній основі соціально-економічних прав, свобод людини і громадянина. Такий механізм реалізується способами утвердження, нормативного закріплення і забезпечення, внутрішньо- і зовнішньоорганізаційної адміністративно-правової регламентації статусу суб’єктів, стимулювання, обмеження і охорони публічно-правових господарських відносин. У цьому зв’язку достатньо важливим є твердження О. В. Петришина, що «без опоры на права человека право лишается не только наиважнейшего своего признака, но и собственного социального содержания, который делает невозможным его использование в реальной жизни» [27, с. 135].

7. Складність досліджуваної структури соціально-економічних процесів та зв’язків, що формуються з участю сучасних інститутів громадянського суспільства, потребує розробки адаптивної системи адміністративно-правових засобів і способів регуляції у взаємодії з іншими рівнями та видами соціального регулювання. В більшості зазначена взаємодія повинна бути визначена у синтезованому форматі таких підсистем соціального регулювання як «факторне» і «нормативне»[10]. Також зазначений процес соціально регулятивної взаємодії повинен здійснюватися із урахуванням таких зовнішніх факторів як: зміни у сучасних соціальних закономірностях суспільного розвитку; стану публічно-владних (національно-політичних) потреб і інтересів у глобальному економічному середовищі та методичних підходів щодо адміністративно-правового обмеження (убезпечення) впливу його негативних факторів на національному рівні господарювання; сучасного духовно-морального, соціально-культурного змісту основних економічних прав і свобод громадянина і їх об’єктивних зв’язків; структури інститутів, засобів і методів державного управління.

8. Із вирішенням питання про гнучкість, необхідність і доцільність державно-правового втручання в економіку пов’язана проблема трансформації сучасного методичного підходу адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин на засадах соціально-інституційного регулювання та сучасних принципах розвитку адміністративно-господарського права в Україні.

 

Поняття і соціальна роль адміністративно-правової регламентації публічних господарських відносин

 Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління, що виступає провідним об’єктом трансформаційних перетворень у ході проведення в Україні адміністративної реформи. Серед об’єктивних чинників, що впливають на реальну практику втілення її положень є діюча конституційно-правова модель виконавчої влади. Разом з тим, суттєвою особливістю є те, що Конституція України не передбачає цілковито вичерпної регламентації системи органів виконавчої влади [28, с. 24]. Актуальність вирішення зазначеної проблеми пов’язана також з тим, що у вітчизняній адміністративно-правовій науці не приділено достатньої уваги дослідженню поняття «регламентації» та методології її застосування як однієї із форм організації адміністративно-правового регулювання публічних відносин, особливо у народному господарстві України.

Сучасний стан публічно-правових відносин і їх зв’язків, а також необхідність найбільш ефективної організації правового регулювання публічних господарських відносин потребує більш ширшого і точного використання такої методичної форми організації суспільних відносин як «регламентація»[11].

Термін «регламент» у давніх словниках тлумачиться як інструкція або службовий документ, що поєднує в собі основні законоположення з розпорядженнями інструктивного характеру [29, с. 460]. Застосування регламентів як спосіб публічного управління й правового регулювання має давнє походження і розвиток в історії адміністрації. Дані досліджень історії адміністративного права свідчать, що «регламенти» використовували ще з часів Візантійської імперії (IV–VII ст.) як імперативний спосіб правової організації діяльності центральної державної адміністрації. Проте на думку відомого вченого юриста і економіста кін. XIX поч. XX ст. Э. М. Берендтса, така організація публічної адміністрації була достатньо складною і бюрократичною й регулювалася не стільки законами, скільки дрібними службовими інструкціями, відносини управління регламентувалися імператором особисто і його підлеглими на місцях на власний розсуд [16, с. 34].

Феодальні відносини створювали умови для системи правових (регламентних) приписів, що детально регулювали усі «допустимі» публічні та приватні господарські відносини і обмежували господарську ініціативу. Зазначений стан був пов’язаний, насамперед із феодальною економічною і правовою структурою, що будувалася на основі королівських привілеїв і не припускала будь-яких єдиних принципів або правових основ [30, с. 48].

Зародження і розвиток поліцейської держави у часи абсолютизму середньовіччя, а також системи єдиної публічної влади і самоуправління у містах Франції, Італії, Німеччини, Англії висували особливості регламентного порядку організації відносин через видання розпоряджень (регламентів), наприклад, у містах, що було незалежним від королівської влади правом самоуправління міських громад [16, с. 42–43].

У Росії, за даними енциклопедичних словників та підручників з історії адміністративного права, регламентацію використовували як державні законодавчі акти, що були запроваджені Петром І на поч. XVIII ст. Регламенти Петра І були обґрунтовані часом та історичною потребою реформ – переходу від старої феодальної системи нестабільних і розрізнених публічних відносин до нової системи державного управління за принципом «все в державі повинно бути за єдиними принципами і правилами». У своїх реформах адміністративного устрою Росії Петро Великий намагався досягти декількох цілей однією із яких було заснування чіткої системи органів публічної адміністрації – центральних та місцевих, з точно визначеною, постійною компетенцією, що діяли б не свавільно, а за загальними правилами, що вказані в регламентах і інструкціях [31, с. 50].

Законоположеннями «регламентів» епохи Петра І практично запроваджувалося поліцейське опікунство народногосподарського життя. Так Регламент Головному магістрату (1721 р.) одним із завдань поліції визначав так: «непорядочное и непотребное житие отгоняет и принуждает каждого к трудам и честному промыслу, препятствует дороговизне и приносит довольство во всем потребном к жизни человеческой; вкратце ж над всем сими полиция есть душа гражданства и всех добрых порядков и фундаментальный подпор человеческой безопасности и удобности» [9, с. 30–31]. Регламенти визначали загальну структуру, адміністративно-правовий статус та напрями діяльності окремих державних установ[12].

У сучасній практиці адміністративно-правового регулювання діяльності органів публічної адміністрації Росії «регламентація» використовується як підзаконний спосіб публічно-правового упорядкування виконання державних функцій та надання державних послуг у контексті реалізації положень Концепції адміністративної реформи в Російській Федерації. Нормативно-правові акти, що регулюють зазначені вище питання використовують термін «административный регламент» та визначають поняття «регламент» у декількох варіантах: 1) як «нормативный правовой акт федерального органа исполнительной власти, устанавливающий сроки и последовательность административных процедур (действий) федерального органа исполнительной власти и органа государственного внебюджетного фонда при осуществлении государственного контроля (надзора)»; 2) «Регламент устанавливает порядок взаимодействия между структурными подразделениями федерального органа исполнительной власти и органа государственного внебюджетного фонда, их должностными лицами, взаимодействия федерального органа исполнительной власти и органа государственного внебюджетного фонда с физическими и юридическими лицами, иными органами государственной власти и органами местного самоуправления, учреждениями и организациями при исполнении государственной функции» [13].

Аналіз положень загальної теорії права надає підстави розглядати поняття «регламентація» у межах поняття «регулювання»[14], що є достатньо широким за значенням і вивчаються як природничими науками, так і суспільними. Так у царині суспільствознавства з точки зору економічної науки «регламентування»  розуміється як організаційний метод управління, що використовується для встановлення меж діяльності [34, с. 169]. В юридичній літературі встановлена відмінність таких категорій як «правове регулювання»[15] та «правова регламентація». Так, у вітчизняній юридичній енциклопедії визначено, що «правова регламентація» характеризується вищим ступенем деталізації упорядкування суспільних відносин. Особливість правової регламентації полягає у тому, що вона запроваджується державою, охороняється нею і охоплює певну сферу або коло суспільних відносин. Встановлюючи з допомогою правових норм межі можливої і належної поведінки, держава регламентує цю поведінку і тим самим упорядковує суспільні відносини та створює необхідні важелі (засоби) соціального управління [36, с. 256]. У Російській юридичній енциклопедії визначається поняття «регламент» так: «в конституционном праве нормативный акт, посвященный порядку осуществления полномочий и процедуре деятельности органа государственной власти или органа местного самоуправления». До визначеного поняття додається, що за юридичною силою «регламент» має значення закону. На думку авторів енциклопедичного видання, регламент зазвичай комплексний нормативний акт, що регулює широке коло питань [37, с. 855].

Досвід європейських країн у сфері адміністративно-правового регулювання суспільних господарських відносин свідчить про активне використання «регламентації» як поняття у науковому обороті і як необхідної юридично-нормативної форми у організації суспільних міжнародно-правових господарських відносин.

Так згідно із постулатами економічного права Європейського Союзу (далі – ЄС) «регламентами є дійсні нормативні акти загального характеру, що застосовується в кожній країні-члені, а якщо національний нормативний акт вступає в суперечність із такими регламентами, застосовуються положення регламентів ЄС». Разом з цим, зазначене поняття не визначає методичної сутності процесу «регламентації». Остання розглядається у науковій літературі як нормативно-правові акти «регламенти», що є джерелами вторинного права ЄС та приймаються і видаються наднаціональними виконавчими органами ЄС: Радою Міністрів та Комісією ЄС [38, с. 19]. Комісія ЄС видає адміністративні акти у формі рішень на основі ст. 249 Договору про ЄС. Поширена практика застосування регламентів як нормативно-правових актів у правових системах європейських країн виробило навіть поняття так званої «регламентної влади»[16], що представляє достатньо гнучкий (адаптаційний) спосіб адміністративно-правового регулювання публічних господарських відносин.

Розуміння «регламенту» як нормативно-правових актів, що видаються наднаціональними органами публічного управління ЄС і «регламентації», як адміністративно-правового процесу нормотворення й процедурної діяльності, що стосується міжнародних публічних і приватних господарських відносин, значно впливає на розвиток сучасних наукових доктрин адміністративно-господарського права й інтеграцію публічно-господарського законодавства окремих європейських країн. Так, відомий німецький вчений-правознавець Р. Штобер зазначав: «національне господарсько-адміністративне право повинно ураховувати факт глобалізації економіки й інтегрувати тенденції розвитку міжнародного економічного права». Таким чином особливим проявом міжнародного господарсько-адміністративного права є європейське господарсько-адміністративне право, що є фрагментом європейського адміністративного права [20, с. 29–31]. Проте, на думку вченого, з точки зору систематизації права і урахування загальновизнаного факту суверенітету й рівноправного становища держав відносно вибору економічної системи, міжнародні правові джерела й національне господарсько-адміністративне право існують паралельно.

У німецькій доктрині господарсько-адміністративного права питання «регламентації» розглядається у царині адміністративно-процесуального права, в контексті виконання органами публічної господарської адміністрації загальних адміністративних процедур по виданню адміністративних актів, а також процедур щодо видання спеціальних дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності за спрощеним порядком, відповідно до Закону ФРН «Про адміністративне провадження». Так, з метою полегшення експортної діяльності дозволи на експорт продукції можуть видаватися за загальним розпорядженням адміністративних органів[17] на основі Постанови про зовнішньоекономічну діяльність, що є загальним дозволом і публікується у «Федеральному віснику» [20, с. 146]. 

У польській доктрині адміністративно-господарського права ґрунтовно досліджується поняття «регламентація»[18]. Так «регламентацію» пов’язують із специфічним, передусім здійснюваним за допомогою засобів імперативного характеру, впливом держави на економіку, метою якого було обмеження свободи господарської діяльності, чи обсягу свободи суб’єктів, що розпочинають та здійснюють господарську діяльність [41, с. 60]. Також поняття «регламентація» розуміється як «обмеження; правовий стан встановлений державою, який обмежує свободу здійснення професії, виготовлення певних товарів і т.п.» [42, с. 642].

У французькій доктрині адміністративного права використано термін acte reglementaire на визначення різного типу нормативних актів виданих органами публічної адміністрації [43, с. 30]. Терміни acte reglementaire та reglement послуговують для визначення будь-яких адміністративних нормативних актів, становлячи при цьому один із видів адміністративних актів [44, с. 123]. Видання таких актів мало на меті унормування, упорядкування, встановлення правил і засад там, в тих сферах, де їх раніше не було [45, с. 57. ].

Проф. М. Базекс досліджуючи сфери правового регулювання господарської діяльності у Франції, визначив дві форми такого регулювання. Так, на думку вченого правове регулювання ґрунтується на засобах загального і особливого господарського законодавства та регламентацій, тобто норм, що визначають права і обов’язки економічних агентів (у т.ч. компетенції органів виконавчої влади). Також регулювання здійснюється способом надання державою майна або послуг в умовах ринку, а також шляхом розвитку державного сектора економіки як регулюючого фактору. Перша форма регулювання відноситься більше до загальної економічної політики держави. У цьому випадку розробка і застосування норм відноситься до повноважень адміністрації у межах так званого «адміністративної горизонтальної підлеглості» [46, с. 22–23] або точніше «горизонтальної» компетенції.

У вітчизняному академічному курсі з адміністративного права окремо поняття «регламентація» не надається. За суттю процесу «регламентацію» можливо розглядати як:

1) необхідний спосіб упорядкування адміністративних та економічних методів управління економікою [47, с. 299];

2) формалізованої процедури надання «адміністративних послуг», прийняття рішень і видання адміністративних актів у межах концепції адміністративно-процедурного кодексу України[47, с. 308];

3) у сфері здійснення «адміністративних проваджень» [47, с. 501–508].

В. П. Тимощук вважає, що найкраще регламентованими на законодавчому рівні є послуги у сфері підприємництва, наприклад, щодо законодавчого порядку видачі ліцензій на окремі види діяльності; процедуру державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та ін. [47, с. 306].

Отже на підставі проведеного аналізу можна зробити такі висновки.

1. Адміністративно-правова регламентація – це спосіб детально-формалізованої організації правового регулювання діяльності уповноважених органів публічної адміністрації із використання і виконання законодавчо визначеної компетенції у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Адміністративно-правова регламентація є способом, що у більшості застосовується у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної адміністрації, адміністративно-процедурних відносинах щодо забезпечення (гарантування) найбільш оптимальної якості публічних функцій реалізації соціальних та економічних прав громадян на певному публічно-управлінському рівні. Основна мета застосування адміністративно-правової регламентації полягає у забезпеченні належної і оптимальної якості (процедурного стандарту) публічно-сервісної діяльності державних органів влади, управління і регулювання у взаємовідносинах із громадянами, максимального обмеження негативних наслідків застосування адміністративного розсуду при прийняті необхідних рішень представниками публічної адміністрації. Основними принципами адміністративно-правової регламентації є: законність (регламентація діяльності нормами закону), чіткість виконуваних процедур (функцій), зрозумілість і прозорість їх виконання для громадян, послідовність і публічність (регламент доводиться до відома громадян).

2. За рівнями управління і регулювання (за критерієм адміністративно-територіального поділу) застосування адміністративно-правової регламентації є: 1) конституційно-правовий (політичний рівень); 2) щодо закріплення горизонтальної та вертикальної (внутрішньоорганізаційної) компетенції центральних органів виконавчої влади і уповноважених органів публічної господарської адміністрації (центральний рівень); 3) регіонально-локальний (рівень місцевих публічних адміністрацій, державних і комунальних підприємств). За сферами адміністративно-правової діяльності органів 1) щодо надання адміністративних послуг та 2) здійснення адміністративних проваджень.

2. З точки зору адміністративно-господарського права «регламентація» необхідна як спосіб організації правового регулювання публічних господарських відносин, упорядкування (розподілення) основних політико-економічних і правових напрямів застосування державно-регулюючого впливу, формування змісту та об’єму політико-економічної горизонтальної компетенції центральних органів виконавчої влади, у тому числі з спеціальним статусом у сфері управління економікою. Крім цього, методично важливо застосування прийомів «регламентації» у питаннях визначення якості адміністративних функцій й відповідної зовнішньої політико-адміністративної структури державних органів, установ. При цьому особливу увагу повинно приділятися:

– юридично-регламентному визначенню меж адміністративного розсуду при використанні засобів адміністративно-правового регулювання публічно-господарських відносин на рівні видання й застосування підзаконних, у т. ч. адміністративних актів (процедур надання дозволів, адміністративних послуг легітимізації, реєстрації, надання публічної інформації, різних видів і напрямів за секторами державної підтримки й допомоги у сфері господарювання та ін.);

– визначення чіткого юридично-регламентного порядку регуляторної політики, передання функцій державного управління у межах діяльності пов’язаної із децентралізацією й дерегуляцією.

Також адміністративно-правова регламентація необхідна щодо упорядкування управлінських відносин внутрішньої організації державних органів, установ, секторів державного управління у сфері економіки й окремих державних підприємств, а також зовнішньої управлінської діяльності у межах адміністративної вертикалі підлеглості органів публічної господарської адміністрації.

Важливе методичне значення набуває «регламентація» і в деяких неконкретних загальних правоположеннях, зокрема визначення конституційно-правового статусу центральних органів публічної господарської адміністрації та їх загальної компетенції у проведенні ДЕП.

У подальших дослідженнях необхідно розглянути питання адміністративно-правової регламентації у найбільш важливих для країни секторах економіки й управління.

 

Література:

1. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / [за ред. акад. НАН України В. М. Гейця]. – К. : Ін-т екон. прогноз.; Фенікс, 2003. – С. 107.

2. Селіванов В. М. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: сучасне розуміння / В. М. Селіванов // Право України. – № 9. – 2003. – С. 16.

3. Штаммлер Р. Хозяйство и право с точки зрения материалистического понимания истории: социально-философское исследование / Штаммлер Р.; пер. с нем. [Изд. 2-е]. – М.: КРАСАНД, 2010. – С. 3.

4. Шмоллеръ Г. Народное хозяйство, наука о народномъ хозяйствъ и ея методы. – хозяйство, нравы и право. – раздъление труда / Шмоллеръ Г. – М. : Изданіе К.Т. Солдатенкова, 1902. – Вып. XI. – С. 10.

5. Гаттенбергер К. К. Реально-психологическая политическая экономия. Из трудов К. К. Гаттенбергера. К столетию Харьковского университета. – Харьков: Типо-лит. Зильберберг, 1905. С. 96.

6. Куценко В. І. Соціальний вектор економічного розвитку / Куценко В. І. – К. : НВП «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С. 25–26.

7. Бержель Ж.-Л. Общая теория права/ Ж.-Л. Бержель; под. общ. ред. В. И. Даниленко; [пер. с фр.]. – М. : Издательский дом NOTA BENE, 2000. – С. 277, 281.

8. Тамбовцев В. Л. Право и экономическая теория : учебное пособие / Тамбовцев В. Л. – М.: ИНФРА-М, 2005. – С. 141.

9. Елистратовъ А. И. Административное право. Лекции / Елистратовъ А. И. – Москва : Изданіе Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1911. – 235 с.

10. Мальцев Г. В. Социальные основания права : монография / Г. В. Мальцев. – М. : Норма : ИНФРА-М, 2011. – 800 с.

11. Клейнер Г.Б. Эволюция институциональных систем. М., 2004.

12. Сперанский С. И. Учение М.М. Сперанского о праве и государстве : монография / Сперанский С. И. – М.: «Ось–89», 2009. – С. 16–17.

13. Поліцейське право в Університеті Святого Володимира : у 2 кн. – Кн. 1 / уклад. І. С. Гриценко, В. А. Короткий; [за ред. І. С. Гриценка]. – К. : Либідь, 2010. – С. 4.

14. Андреевский И. Е. Полицейское право. Введение и ч. 1. Полиция безопасности. Т. 1 / Андреевский И. Е. – 2-е изд., исправл. и доп. – СПб. : Тип. Э. Праца, 1874. – С. 15.

15. Антонович А. Я. Курс государственного благоустройства (полицейского права) / Антонович А. Я. – К., 1890. Ч. 1. – С. 13.

16. Берендтсъ Э. Н. Опытъ системы административнаго права : Т. 1. Обзор истории административнаго права и исторіи его литературы. – Вып. І. – Ярославль. : Типо-литогр. Э. Г. Фалькъ, 1898. – 247 с.

17. Столыпин П. А. Программа реформ. Документы и материалы : в 2 т. – 2-е изд. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЕН), 2011. – Т. 1. – 2011. – С. 32–37.

18. Права громадян у сфері виконавчої влади : адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту : монографія /кол. авт.; [за заг. ред. В. Б. Авер’янова]. – Д.: Лира ЛТД, 2008. – 588 с.

19. Елистратовъ А. И. Основныя начала административнаго права / Елистратовъ А. И. Изд. 2-е, исправл. и доп. – Москва : Изданіе Г. А. Лемана и С. И. Сахарова, 1917. – С. 31.

20. Штобер Р. Хозяйственно-административное право. Основы и проблемы. Мировая экономика и внутренний рынок / Штобер Р.; пер. с нем. – М. : Волтерс Клувер, 2008. – С. 8.

21. Ильин И. А. Собрание сочинений: Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека. Том ІІ. Учение о Человеке / Сост. и коментар. Ю.Т. Лисицы. – М.: Русская книга, 2002. – 608 с.

22. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви : Официальный сайт Московского Патриархата // http://www.patriarchia.ru/db/text/ 141422.html

23. Вальденберг В. Е. Государственное устройство Византии до конца VII века / Вальденберг В. Е.; под. ред. В. И. Земскова. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2008. – С. 104–107.

24. Конвенция про основные цели и нормы социальной политики от 22.06.1962 г. № 117 : Официальный сайт Верховного Совета Украины // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/993_016.

25. Европейская социальная хартия : Международный документ Совета Европы от 18.10.1961 г. № ETS N 35 : Официальный сайт Верховного Совета Украины // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_300

26. Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. (теоретические проблемы субъективного права). Издательство Саратовского университета. 1972. – С. 57–60.

27. Петришин О. В. Проблеми соціалізації права та соціологізації правової науки / Петришин О. В. // Право України. – 2011. – № 8. – С. 135.

28. Авер’янов В. Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог / В. Б. Авер’янов // Право України. – № 9. – 2003. – C. 24–30.

29. Энциклопедический словарь / Под ред. К. К. Арсеньева и проф. Ф. Ф. Петрушевскаго. – Т. 51. Рабочая книжка-Резолюция. Репринтное воспроизведение издания Ф.А.БРОКГАУЗ-И.А.ЕФРОН 1890 г. Изд. «ТЕРРА»-«TERRA», 1992. – 480 с.

30. Андреева Г. Н. Собственность в конституциях зарубежных стран XVIII–XX в.в. Монография / РАН. ИНИОН. Центр социальных науч.-информ. Исслед. Отдел правоведения. – М., 2009. – 288 с.

31. Берендтс Э. Н. О прошлом и настоящем русской администрации : (Записка, сост. в дек. 1903 г.) / Берендтс Э. Н. / Государственная публичная историческая библиотека России. – М., 2002. – 287 с.

32. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 704 с.

33. Керимов Д. А. Методология права. Предмет, функции, проблемы философии права. – М., 2003. – С. 363.

34. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 3 / редкол. С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Вид. центр «Академія», 2002. – 952 с.

35. Дія права : інтегративний аспект : монографія / кол. авторів; [відп. ред. Н. М. Онищенко]. – К.: Юридична думка, 2010. – 360 с.

36. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енциклопедія», 1998 – Т. 5: П – С. – 2003. – 736 с.

37. Российская юридическая энциклопедия. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 1110 с.

38. Бєлоглавек О. Економічне право Європейського Союзу: [Пер. з англ.]. – К.: Таксон, 2003. – 746 с.

39. Leonski Z. Zarys prawa administracyjnego / Leonski Z., Wyd. LexisNexis Polska, Warszawa 2004, s. 445–446.

40. Slownik Wyrazow Obcych / [pod redakcja naukowa prof. Ireny Kaminskiej-Szmaj]. Аutorzy: Miroslaw Jarosz i zespol, Wydawnictwa Europa Wroclaw 2001.

41. Kosowski T. Reglamentacja działalności gospodarczej w polskim administracyjnym prawie gospodarczym / T. Kosowski, Wrocław 2009, s. 60.

42. Kopaliński W. Słownik wyrazów obcych i zwrotów obcojęzycznych / W. Kopaliński, Warszawa 1968, s. 642.

43. Grabowski J. Ochrona interesów przedsiębiorstwa państwowego wobec decyzji administracji gospodarczej. Zagadnienia administracyjnoprawne / J. Grabowski, Katowice 1980, s. 30.

44. Wojtczak K. Zawód i jego prawna reglamentacja / K. Wojtczak, Poznań 1999, s. 123.

45. Szpor A. Akt reglamentacyjny jako instrument działania administracji we Francji / Szpor A., Warszawa 2003, s. 57.

46. Базекс М. Контроль и регулирование экономической деятельности во Франции / Базекс М. : Государственное регулирование экономической деятельности. – М.: Юристъ, 2000. – 316 с.

47. Адміністративне право. Академічний курс : підруч. : у двох томах. – Том 1. Загальна частина / [ред.колегія : В. Б. Авер’янов (голова) та ін.]. – К. : ТОВ „Видавництво „Юридична думка”, 2007. – 592 с.