Трофімова Л.В.,
Практика ЄСПЛ у регулюванні фінансової політики
с.н.с. НДІ фінансового права НУДПСУ
Юридична наука покликана сприяти забезпеченню прав, свобод та інтересів людини і гармонізації суспільного життя, збагаченню і справедливо-позитивного орієнтування юридичної практики на кращий досвід юриспруденції, втілюючи об’єктивну реальність у правових судженнях з огляду на позиції відомого мислителя – засновника німецької класичної філософії І.Канта, що «ми отримуємо безліч знань, що, правда, суть не що інше, як роз'яснення або тлумачення того, що вже мислилося (хоча і в неясному ще вигляді) у наших поняттях, але принаймні за формою цінуються нарівні з новими поглядами, хоча за змістом лише пояснюють, а не розширюють уже наявні у нас поняття, а усі теоретичні науки, засновані на розумі, містять апріорні синтетичні судження як принципи»[1]. Вітчизняна правова наука не відносить судову практику до числа повноцінних джерел права, визначаючи їй допоміжний характер – конкретизувати юридичні норми у процесі їх тлумачення з урахуванням обставин кожної конкретної справи при застосуванні норм права. Судовий чи адміністративний прецедент віднесено до зовнішньої форми (джерел) права. Прецедент (лат. еxempli – наприклад, praecedens – той, що передує) поведінка у певній ситуації, що розглядається як зразок за аналогічних обставин, використання тлумачення конвенційних та конституційних норм Європейським судом з прав людини (далі — ЄСПЛ) та Конституційним Судом України (далі — КСУ). Онтологічна, евристична, практично-організаційна, ідеологічна, методологічна, політична функції юридичної науки появляються і у практиці ЄСПЛ та КСУ. ЄСПЛ наголошує на необхідності підтримання "справедливої рівноваги" між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе "особистий і надмірний тягар" (див. рішення у справі "Брумареску проти Румунії" №28342/95, п. 61, п. 78).
Право як формальна рівність здійснює свої специфічні регулятивні функції у поєднанні з іншими соціальними регуляторами(релігія, мораль, естетика, доброзвичайність). За юридико-лібертарною теорією відомого російського вченого В.С.Нерсесянца право і держава – необхідні форми нормативного та інституційного (організаційно-владного) буття, визнання, вираження і здійснення свободи людей у їх соціальному житті[2,194].
Фінансова політика правової держави полягає в утриманні від незаконного втручання у права та свободи людини, що закріплено як у розділі II «права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України від 28.06.1996р., ст.2, 28, 29 Конституції Російської Федерації (права і свободи людини є найвищою цінністю) так і у розділі I «права і свободи» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950р. з одночасним забезпеченням соціальних гарантій та вжиттям заходів захисту і від посягань на них усім, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава має право втручатися в особисте і сімейне життя для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Завдяки Конвенції, а також діяльності Європейського суду з прав людини, який забезпечує контроль за реалізацією її положень країнами-учасницями, права людини на європейському континенті стали більш шанованими та захищеними. З початку 2011 року Європейський суд з прав людини зобов'язав Україну виплатити суму не менш ніж 487,7 тис. євро. [3].
Відповідно до положень Конституції України (ст.9), Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст.2) рішення ЄСПЛ є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, порядок виконання рішень визначається цим Законом, Законом України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами з урахуванням того, що фінансування витрат на виконання рішень здійснюється за рахунок державного бюджету України. Значення прецедентної практики ЄСПЛ та Верховного Суду України підтверджується КАСУ: ст.8 «верховенство права» ч.1 – суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави і ч.2 – суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини; ст. 244-2 «обов'язковість судових рішень Верховного Суду України» ч.1 – рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України; ст.161 ч.2 при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу. Судові прецеденти, усуваючи прогалини (казуальний тип юридичної свідомості), впливають на процес правотворчості і, роз'яснюючи положення закону, є прикладом правозастосування у аналогічних спорах.
Фінансова політика як науково-обґрунтована, системна та послідовна діяльність органів, влади, місцевого самоврядування, громадськості, організацій та об’єднань здатна до створення і забезпечення реалізації ефективного механізму регулювання фінансових відносин у державі (зовнішній і внутрішній аспект) для підвищення якості життя кожного та досягнення добробуту у суспільстві, що ґрунтується на конституційно-правовій політиці, якісній фінансовій звітності, своєчасних даних статистики та достовірних результатах облікової політики держави і суб’єктів господарювання.
Постановою Верховної Ради України від 13.05.2011р. № 3358-VI "Про Основні напрями бюджетної політики на 2012 рік" закріплено, що подальша стабілізація державних фінансів з метою стійкого економічного зростання передбачає, зокрема законодавче унормування гарантій держави щодо виконання рішень суду, включаючи усунення підстав щодо невиконання таких рішень шляхом приведення соціальних зобов'язань держави у відповідність з її фінансовими можливостями.
У посланні Президента України від 07.04.2011 "Модернізація України - наш стратегічний вибір" наголошується, що країна взяла курс на модернізацію усіх сфер життя з огляду на завдання та принципи модернізації, що визначено у президентській Програмі економічних реформ "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава". Стабілізація влади, започаткування стратегічних економічних і соціальних перетворень, збалансована і прагматична зовнішня політика надають Україні реальний шанс перетворитися з жертви кризи на будівничого посткризового світу. Саме Конституція 1996 р. може стати тією політико-правовою моделлю, від якої слід відштовхуватися при модернізації політичної системи країни в інтересах кожного громадянина і суспільства в цілому. Громадянська активність у 2010 р. засвідчила наявність потужного потенціалу впливу громадськості на формування державної політики. Стратегічними цілями державної політики визначено, зокрема: дотримання балансу суспільних інтересів у діяльності органів влади та в інституціях, що справляють вплив на державну політику; подолання дефіциту фінансової, інформаційної, організаційної підтримки громадянського суспільства[4].
Говорячи про основні напрями державного регулювання економіки, відомий вітчизняний вчений Стеценко С.Г. зазначає, що це – фактично узагальнена картина процесів, здійснюваних державою щодо впливу на економічні явища та економіку України у цілому (забезпечення легітимності підприємницької діяльності, інвестування економіки) [5,315]. Категорія «механізм правового регулювання» виникла у рамках загальної теорії права для відображення руху, функціонування правової форми. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин уявляється як категорія, що виражає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, що нормами цієї галузі права регулюються[5,65]. Стадії механізму адміністративно-правового регулювання: регламентація суспільних відносин; виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав та юридичних обов’язків[5,70].
У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено таке: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів". Стаття 1 Протоколу № 1 - захист власності щодо конфіскованого товару належить заявнику і подальший продаж його з аукціону (справа Юніс проти Литви), невиконання судового рішення, що підтверджує право заявника на отримання грошової компенсації за чеками «Урожай - 90» (справа Колаєва проти Росії). ЄСПЛ у своїй практиці зазначає (рішення у справі "Пудас проти Швеції" від 27 жовтня 1987 р., серія А, № 125-А, с. 14, п. 31), що спір щодо "права" ( на яких - принаймні на таких, що потребують доказу, підставах - можна вважати визнаним згідно з національним законодавством) має бути справжнім і серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, а і його змісту і способу реалізації; нарешті, підсумок відповідного провадження повинен мати для цього права безпосередньо вирішальне значення. У Рішенні у справі про оподатковування підприємств з іноземними інвестиціями від 29 січня2002 р. № 1-рп/2002 Конституційний Суд України фактично допустив власним тлумаченням звуження права окремих суб’єктів підприємницької діяльності на податкові пільги, хоча відстоював позицію, згідно з якою під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законодавчих актів за жодних умов не може допускатися звуження змісту та обсягу існуючих прав.
Суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук, доцент В. Кампо підкреслює, що багато українських авторів вважають, що у випадку розбіжності між правовими позиціями Конституційного Суду України і Європейського суду перший має прийняти позицію другого. Очевидно, що у разі конфлікту інтересів Конституційний Суд України повинен проаналізувати свою практику. Тим більше, що він має певний досвід перегляду своїх правових позицій, однак такі його дії нерідко піддаються критиці[6,106]. Проте навряд чи ця критика може стосуватися питань «ревізії» правових позицій Конституційного Суду України на користь позицій Європейського суду, якщо інше не передбачено Конституцією України. деякі українські вчені дотримуються іншої думки: серйозною теоретичною, а отже, й практичною проблемою захисту прав людини в Україні є те, що певна частина представників юридичної науки (у різних її дисциплінах) недооцінює роль правозахисної функції як держави, так і Конституційного Суду України. Недооцінка ролі правозахисної функції держави в юридичній науці позначається на юридичній практиці, якій бракує ідеології прав людини, і тому нерідко рішення судів, адміністративних і муніципальних органів приймаються без урахування правового ідеалу (не мають духу захисту прав людини) або гірше того — стають джерелом судової, адміністративної та муніципальної сваволі[6,107].
Відомий юрист Ю. Попов доводить, що рішення Європейского суду з прав людини у контексті прецедентного значення виявляються необов'язковими переконливими прецедентами, вони не можуть розглядатися ні як обов'язкові прецеденти відповідно до доктрини загального права stare decisis, ні як необов'язкові прецеденти відповідно до доктрини континентального права jurisprudence constante, оскільки істотною відмінністю континентального прецеденту від англосаксонського є те, що останній може бути створений одним судовим рішенням, в той час як континентальний прецедент створюється завдяки появі низки судових рішень, тобто виникає якщо не в результаті консенсусу, то у всякому випадку внаслідок сприйняття правової позиції значною частиною юридичної спільноти[7].
Суддя Конституційного Суду Російської Федерації, доктор юридичних наук, професор М. Бондар зазначає, що для конституційного правосуддя Росії питання відносин з Європейським судом найгостріше постало у зв’язку з прийняттям ним і КСРФ відмінних за однією і тією самою скаргою рішень. Європейський суд у своїй постанові у справі «Костянтин Маркін проти Росії» від 7 жовтня 2010 року визнав, на відміну від КС РФ, наявність дискримінації стосовно заявника і порушення його конвенційних прав у тому, що за умовами національного законодавства йому як військовослужбовцю було відмовлено в наданні відпустки по догляду за дитиною, тоді як для військовослужбовців жіночої статі така можливість передбачена. Таким чином, виникла ситуація, за якої одні й ті самі юридичні обставини кваліфікувалися по-різному різними юрисдикційними органамиС.117. Відповідь на це запитання варто шукати у площині правового аналізу специфіки статусу цього конвенційного органу. Вона полягає у тому, що Європейський суд реалізує двоєдину функцію: а) контролю за дотриманням положень Конвенції шляхом встановлення наявності чи відсутності їх порушення державами — учасницями (казуально-правозастосовна функція); б) тлумачення положень Конвенції в межах кожної конкретної справи (функція тлумачення). Цим зумовлена необхідність обліку двоєдиної юридичної природи судових актів Європейського суду: по-перше, як казуальних рішень у конкретних справах, що належать до сфери юрисдикції європейського судового органу; по-друге, з погляду наявного в них офіційного тлумачення положень Конвенції, що мають значення не лише для вирішення конкретного спору, а й з огляду на загальноєвропейські правові звичаї, прецедентне значення для вирішення подальших аналогічних спорів. Звідси слідує зобов’язуюче значення рішень Європейського суду[8,118]. До того ж із частини четвертої статті 15 Конституції Російської Федерації слідує, що правові позиції Європейського суду як положення конвенційного тлумачення мають вищу стосовно положень національного законодавства юридичну силу. Проте цей висновок не стосується Конституції Російської Федерації — її вища юридична сила у національній правовій системі має універсальний характер і поширюється на міжнародно-правові акти й договори, які є складовою правової системи Російської Федерації. Цей принциповий підхід був вперше сформульований КС РФ у Постанові від 30 листопада 2000 року №15-П2[8].
Доктор юридичних наук, член-кореспондент НАПрН України С.Шевчук зазначає, що ЄСПЛ працює за принципами прецедентного права, що актуалізує необхідність розуміння та вивчення практики ЄСПЛ, у тому числі її певного еквівалента в європейських країнах, що належать до романо-германської правової сім’ї – доктрини «усталеної судової практики» [9,123]. Суд ніколи безпосередньо не посилається на доктрину stare decisis, але формула, яку він використовує, а саме «відповідно до незмінної судової практики» або «відповідно до усталеного прецедентного права», як і посилання та цитування попередніх судових рішень, підтверджує фактичне наслідування подібної доктрини в практиці ЄСПЛ. Для того щоб ЄСПЛ слідував своїм попереднім прецедентам, потрібна їх подібність. З цією метою ЄСПЛ застосовує «техніку розрізнень», аби переконатися, що подібні рішення пов’язані між собою[9,124].
Європейський суд з прав людини у ріщенні від 19.04.2007р. "Справа "Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії"" зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції застосовувався у випадку, якщо відповідний позов стосувався "суто економічного" права - такого як виплата платні (див. "Де Санта проти Італії", "Лапалорча проти Італії" та "Абенаволі проти Італії" - рішення від 2 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1663, п. 18; с. 1677, п. 21; і с. 1690, п. 16, відповідно) - або права "економічного по суті" (див. "Нікодемо проти Італії" (рішення від 2 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1703, п. 18) і не ставив під сумнів "дискреційні повноваження органів влади" (див. "Бенкесьйо проти Франції" і "Куез проти Франції" (рішення від 24 серпня 1998 року, Reports 1998-V, с. 2287 - 2288, п. 29 - 30; і с. 2265, п. 25, відповідно; "Ле Кальве проти Франції" (рішення від 29 липня 1998 року, Reports 1998-V, с. 1900 - 1901, п. 58; і "Казенав де ла Рош проти Франції" (рішення від 9 червня 1998 року, Reports 1998-III, с. 1327, п. 43). Хоч інтереси юридичної визначеності, передбачуваності і рівності перед законом вимагають від Суду не відступати без вагомої причини від прецедентних рішень, ухвалених у попередніх справах, незабезпечення Судом динамічного та поступального підходу може стати перешкодою на шляху реформування і вдосконалення практики (див. "Маматкулов і Аскаров проти Туреччини", [GC], N 46827/99 і N 46951/99, п. 121, ECHR 2005-I).
ЄСПЛ сформував позицію щодо невиконання фінансових зобов'язань підприємств, що є власністю держави (рішення у справах "Касянчук проти України", "Ромашов проти України", "Войтенко проти України", "Устімова проти України""); заходів по допомозі дітям (рішення 18.12.2008р. "Справа "Савіни проти України""); вимога щодо "розумного строку" у справі про ухилення від сплати податків (рішення 06.11.2008р. "Справа "Єлоєв проти України""); відшкодування шкоди, заподіяної органами Державної податкової адміністрації (рішення у справі "Лісовол проти України") з огляду на твердження, що державні органи не можуть посилатись на відсутність коштів, як на виправдання невиплати боргу за рішенням суду (справа "Ромашов проти України", N 67534/01, п. 43, 27 липня 2004 року; "Шмалько проти України", N 60750/00, пп. 43 - 47, 20 липня 2004 року). Кожна країна (суб’єкти політики, законодавці, органи виконавчої влади) вивчає судову практику і реагує на рішення ЄСПЛ, змінюючи підходи до формування, зокрема фінансової політики, визначаючи у бюджеті кошти на виплати за рішенням судів та змінюючи відповідне законодавство(пенсійна і податкова реформа, введення поняття «розумний строк»).
У 2006р. Україною ратифіковано Європейську соціальну Хартію щодо стандартів соціально-економічних прав для держав-членів Ради Європи (далі - РЄ), що стала частиною національного законодавства. У рішенні у справі Confederation of Swedish Enterprise v. Sweden за скаргою №12/2002 (пар.42) Комітет РЄ встановив: «національні суди мають вирішувати справи у світлі принципів, вироблених Комітетом з певного питання, або ж законодавець може уповноважити суди використовувати Хартію при прийнятті рішень». У рішенні у справі Austrim - Europe v. Franceза скаргою №13/2002 (пар.53) Комітет визначив обов’язки держави у випадку, коли імплементація Хартії потребує значних фінансових ресурсів: «у разі, коли забезпечення певного права є виключно складним та вимагає значних фінансових ресурсів, держава-учасниця має вжити заходів, що дозволять досягти цілей Хартії у розумний строк, з поступовим прогресом до вичерпного виконання із залученням максимально доступних ресурсів. Держави-учасниці мають бути максимально завбачливими щодо впливу перетворень на найбільш уразливі групи населення, а також на інших осіб, особливо членів сімей, на яких покладається найбільше навантаження у разі інституційних прорахунків». Комітет у рішенні у справі Centrale generale des services publics (“C.G.S.P. ») v. Belgium від 9 травня 2005 р. за скаргою № 25/2004 (пар. 41), у якій заявник скаржився на те, що під час підготовки та прийняття законодавчих актів уряд і парламент Бельгії належним чином не взяли до уваги зауваження професійних спілок, зазначив: «стаття 6(1) Хартії не може розумітися як така, що уможливлює втручання у діяльність законодавчих органів держави у межах конституційних положень. Це є прерогативою суверенних держав». Зокрема, у рішенні про прийнятність скарги № 26/2004 у справі Syndicat des Agreges de l’Enseignement Superieur v. France від 7 грудня 2004 р. (пар. 12) зазначено, що «Комітет у повній мірі бере до уваги тлумачення національного законодавства національними судами».
Згідно з Основним Законом України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного бюджету України (пункт 4 частини першої статті 85, частина перша статті 96) виключно у формі закону (пункт 1 частини другої статті 92, частина друга статті 95). За змістом частини другої статті 95 Конституції України тільки законом про Державний бюджет України повинні визначатися будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Структура і зміст закону про Державний бюджет України визначені частиною другою статті 38 Кодексу, а порядок подання та розгляду законопроектів, що впливають на дохідну чи видаткову частини бюджету, - статтею 27 Кодексу.
У Рішенні від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) Конституційний Суд України встановив, що вимоги щодо змісту закону про Державний бюджет України містяться в частині другій статті 95 Конституції України, положення якої конкретизовано у статті 38 Кодексу; визначений частиною другою статті 95 Конституції України, частиною другою статті 38 Кодексу перелік правовідносин, які регулюються законом про Державний бюджет України, є вичерпним; зі змісту положень Конституції України та Кодексу вбачається, що закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України (абзаци четвертий, п'ятий, шостий пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 14, 24, 64, пунктів 7 - 13 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2010 рік"" від 30.11.2010р. № 22-рп/2010 наголосив, що всупереч конституційним вимогам щодо предметного регулювання законом про Державний бюджет України та правовим позиціям, висловленим Конституційним Судом України у рішеннях від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008, Законом внесено зміни та доповнення до ряду законодавчих актів (стаття 24, пункти 8, 9, 10, 11, 13 розділу VII "Прикінцеві положення"), зупинено на 2010 рік дію окремих законів (пункт 12 розділу VII "Прикінцеві положення"), а також встановлено правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України (статті 14, 64, пункт 7 розділу VII "Прикінцеві положення").
Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України про офіційне тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України та словосполучення "збалансованість бюджету", використаного в частині третій цієї статті від 27.11.2008р. № 26-рп/2008 зазначив, що підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" була практична необхідність в офіційній інтерпретації положення частини другої статті 95 Конституції України та словосполучення "збалансованість бюджету", використаного в частині третій цієї статті. У частині третій статті 95 Конституції України словосполучення "збалансованість бюджету" використовується в контексті "держава прагне до збалансованості бюджету України". В аспекті конституційного подання положення частини третьої статті 95 Конституції України "держава прагне до збалансованості бюджету України" у системному зв'язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України треба розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на дохідну і видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та її обов'язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами, територіальними громадами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Конституційний Суд України виходив з правових позицій, висловлених ним, зокрема, у Рішенні від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007 у справі про соціальні гарантії громадян та у Рішенні від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України. Ці позиції полягають у тому, що: "закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України" (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення N 6-рп/2007); "законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони" (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення N 10-рп/2008).
ЄСПЛ зазначає, що слово "законний" та словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції, по суті, відсилають до національного законодавства і зобов'язують забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства, оскільки, як правило, саме національні органи, передусім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон. Суд здійснює розгляд, щоб з'ясувати, чи було дотримано національний закон для цілей цього положення Конвенції (див., зокрема, справу "Ассанідзе проти Грузії", п. 171). На практиці Європейський суд мотивує перегляд своїх правових позицій такими міркуваннями, як: а) необхідність сприяти своїми рішеннями розвитку суспільства; б) зміни в національних правопорядках держав — членів Ради Європи; в) прискорені темпи, швидкість соціальних змін у відповідній державі; г) нові результати розвитку науки; ґ) зміни в суспільній свідомості; д) підвищення рівня, розвиток стандартів прав людини[10].
Проведення реформ в Україні та досягнення мети увійти до складу найсильніших і економічно розвинених країн світу при стиранні відмінностей між реаліями сьогодення і правовою дійсністю в життєдіяльності більшості громадян і декларативними принципами боротьби з корупцією у суспільстві, справедливою соціальною захищеністю, забезпечення незалежності судів, розвитком інтелектуального і культурного потенціалу та впровадження новітніх технологій вимагають оновлення законодавства на основі висновків і рекомендацій наукових досягнень, Комітету РЄ, рішень ЄСПЛ задля формування і реалізації ефективної фінансової політики та розбудови правової держави.
На наше глибоке переконання, слід серед інших заходів, пов’язаних із формуванням збалансованої фінансової політики, необхідно провести систематизацію судової практики щодо соціально-фінансових виплат, наприклад, запровадивши окремі рубрики в Офіційному класифікаторі прецедентів (правових позицій) ЄСПЛ, КСУ та ВСУ(зважаючи на ч.2 ст.161 і ст.244-2 КАСУ), оскільки як пересічні користувачі (не юристи за фахом) так і частина законотворців не мають навичок роботи з джерелами прецедентного права, що сприятиме формуванню правової культури, виваженій зовнішній і внутрішній політиці держави, обґрунтованості політичних передвиборчих програм у зв’язку з потребою у їх аналізі та порівнянні громадськістю та якісним змінам у самоорганізації і самовідповідальності суспільства. У сучасних умовах суспільно-політичних перетворень актуальним залишається продовження уніфікації національного законодавства до кращих єврозразків.
ЛІТЕРАТУРА:
1. И. Кант. Критика чистого разума / http://bookz.ru/authors/immanuil-kant/kant_01/1-kant_01.html
2. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ.ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца. – М.:Норма,2006. – 832с.
3. http://www.pravda.com.ua/news/2011/11/8/6738634/
України – наш стратегічний вибір : Щорічне П ослання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с. / http://www.president.gov.ua/docs/Poslannya_sborka.pdf
5. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Вид. 2-е, перероб. та доп. – К.: Атіка,2009. – 640с.
6. В. Кампо. Європейська конвенція 1950 року та проблеми захисту прав громадян у діяльності Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – № 4–5. – 2011. –104-113.
7. Попов Ю. Рішення Європейського суду з прав людини як переконливий прецедент: досвід Англії та України / http://popov-yuyu.narod.ru/28_ECHR_case-law.htm
8. М. Бондар. Європейський конституціоналізм в аспекті співвідношення національної конституційної і конвенційної юрисдикцій // Вісник Конституційного Суду України. – № 4–5. – 2011. – С.114-121. Бондарь Н.С. Конвенционная юрисдикция Европейского Суда по правам человека в соотношении с компетенцией Конституционного Суда /
9. С. Шевчук. Узгодженість практики Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – № 4–5. – 2011. – С.122-130.
10. Рабінович П., Гончаров В. Конституція України як «живий інструмент» (у світлі офіційного перетлумачення її положень) // Юридичний вісник України. — 2011. — № 23. — 4–10 червня. — С. 5.